"Суть дитини - гра. Вона потребує те, що їй подібне. Потребує тварин, потребує елементарне - воду, землю, гілки, простір для гри. Звичайно, вона може зростати без цього всього, на чистих ковдрах, посеред синтетичних тваринок-іграшок, або на асфальтованих вулицях та цементному подвір'ї. Дитина переживе це - і по тому не варто диивуватись, якщо пізніше вона ніколи не буде розуміти певних головних соціальних структур, наприклад належності до місця та ініціативи. Щоб злетіти вгору, треба мати можливість відштовхнутись від твердого грунту, певного місця, отримати впевненість", пише Олександер Мітшерлих в книзі "Нереальність наших міст"(1965р.) в підрозділі "Підбурювання до не-світу".

Пройшло майже 60 років з публікації цієї книги, і ця нереальність вирісла в сотні разів. Тепер не наші занадто важкі монолітні міста, а навпаки надзвичайно легкий, рухливий, примарний і доступний світ картинок інтернету заважає нашим дітям спадкувати батьківщину на Землі. Дитячі майданчики і подвір'я стихли, стали безлюдними і діти грають з "найкращим другом", якого можна в будь-який час вмикнути та вимкнути. Не торкаючись більшості органів почуття, не навчаючись дружбі та любові до справжніх однолітків, діти та молодь мають ні до чого не зобов'язуючі відносини з сотнями "друзів" в всесвітній Мережі.

Де шукати противагу? Які задачі має брати на себе школа? Посміхаєтесь - "школа?". Так, і вона швидкими темпами втрачає надбання віків. Все ж є в світі школи з історією, що нараховує майже 100 років існування, дослідження, розвитку, безцінні методологічні досягнення, що здатні вирішити певно всі сьогоденні найскладніші питання, і таким чином варті нашої уваги. Вальдорфські школи, вперше засновані 100 років тому вченим Рудольфом Штайнером, поширилися по всьому світу - цікаві та затишні, з глибоким пізнанням наук та мистецтва, що базується на пробудженні духовно-душевного відгуку дитини.

Дуже важливими в вальдорфських школах з 1го по 12й клас є уроки ремесла, рукоділля, садівництва, живопису, музики та моделювання з глини.

Рука людини є одночасно органом волі та почуттів. Приймаюче осягнення неможливе без чутливого поглинення, волевий захват – без тонкого сприйняття. Прямий контакт долоні з землею без будь-яких інструментів відрізняє ліплення від інших художньо-ремесленних видів діяльності.

Ліплення з глини в молодших класах школи може пробуджувати в дітях особливі почуття – тепла, вдячності, глибинного щастя. Створюючи свої форми рослин, ландшафту, тварин, посуд діти під керівництвом вчителя звертають увагу на ті об'єкти, що в природі розмовляють однією мовою – місяць, бутон квітки і квітка, яйце і гніздо. Світ стає більш осягаємим. Діти користуючись своїм тілом, як інструментом, опановують його і вдосконалюють. Створюючи спочатку кулю, а потім вдавлюючи її, роблячи порожнину, формують чашечку, лодку, квітку, тварину. Проживаючи це не тільки зором та думкою, але і їх тілом, діти стають внутрішнє більш рухливими і самостійнішими.

В середніх і старших класах робота з глиною отримує нову міссію. Там вона служить естетичному вихованню, формує душу та тренує мислення. Створюючи більш складні твори, де потрібно працювати разом над однією формою, діти вчаться співпрацювати, планувати, окреслювати кордони діяльності кожного та бути відповідальними. Так багато важливих речей опрацьовується в такій простій діяльності з матеріалом, взятим прямо з землі, і що нажаль відсутня в загальноосвітній школі і в нашому повсякденному житті.

Роздуми про сучасне дитинство та цінність якісної освіти, з книжечками в руках.

Євгенія Логвиновська, мама учня Київської вальдорфської школи-комплекс «Ключі до майбутнього», викладач уроків мистецтва.

* Кристиан Берме «Возьмите снова землю в руки», изд-во «Наири», 2018.