Глава 3. Розлучення

Перейшовши зелену галявину, вони увійшли до великого безлюдного лісу. Він був такий великий, що принцеса не бачила йому кінця. Але через ліс пролягала зелена стежка, і вона пішла нею. Коли вони пройшли доволі далеко, принц Хатт запитав:

– Дорога дружино, ти щось бачиш?

– Ні, – відповіла принцеса, – я бачу тільки ліс і зелені дерева.

І вони пішли знову, і йшли дуже довго.

– Дорога дружино, ти щось бачиш? – запитав принц.

– Ні, – відповіла принцеса, – я не бачу нічого, крім великого зеленого лісу.

І вони пішли знову, і йшли дуже довго.

– Люба дружино, – втретє сказав принц. – Невже ти все ще нічого не бачиш?

– Так, – відповіла принцеса. – Я бачу великий будинок, прихований вдалині. А дах блищить червоним, наче з міді.

– Нарешті, – сказав принц, – ми наближаємося до замку моєї старшої сестри. Тепер ти піди і передай їй вітання від мене. Ти повинна попросити її піклуватися про нашого старшого сина і виховувати його, допоки ти не повернешся. Мені самому не дозволено заходити в замок, а вона не може вийти до мене, навіть якщо б вона цього дуже захотіла. Бо якщо вона це зробить, то нам доведеться розлучитися назавжди.

Принцеса пообіцяла зробити так, як він хотів. Вона взяла старшого сина за руку і увійшла в замок з мідним дахом. Там вона зустріла зовицю (сестру свого чоловіка) і розповіла їй, що сталося. Наостанок вона передала вітання принца Хатта.

Королева обійняла принцесу і пообіцяла бути хлопчикові як мати. Принцеса поцілувала старшого сина на прощання, а потім зібралася йти. Тоді захотіла королева слідувати за нею, щоб побачитися зі своїм братом.

– Дорога зовице, не роби цього, – благала принцеса. – Якщо ти підеш зі мною, ми з принцом ніколи не зможемо зустрітися знову.

Королева не хотіла примножувати нещастя. Тому вона попрощалася з принцесою і побажала їй та її чоловікові удачі в дорозі.

Коли принцеса вийшла із замку, продовжила вона свій шлях. Вона тримала свого сліпого чоловіка однією рукою, а другою – меншого сина. Принц ніс маленьку дівчинку на руках. Невдовзі увійшли вони до великого безлюдного лісу вдруге. Він був таким великим, що принцеса не бачила йому кінця. Але через ліс йшла зелена стежка, і вона пішла нею.

Коли вони пройшли достатньо довго, принц Хатт запитав:

– Дорога моя дружино, ти щось бачиш?

– Ні, – відповіла принцеса. – Я бачу тільки ліс і зелені дерева.

І вони знову пішли, і йшли доволі довго.

– Дорога моя дружино, ти щось бачиш? – спитав принц.

– Ні, – відповіла принцеса, – я не бачу нічого, крім великого зеленого лісу.

І так вони знову пішли доволі довго.

– Люба дружино, – сказав принц втретє. – Невже ти досі нічого не бачиш?

– Так, – відповіла принцеса. – Я бачу там великий будинок. А дах блищить білим, наче сріблом.

– Нарешті, – сказав принц. – Ми наближаємося до замку моєї другої сестри. Піди до неї і передай їй вітання від мене. Ти попросиш її попіклуватися про нашого другого сина і виховувати його, поки ти не повернешся. Мені не можна заходити в замок, а вона не може вийти до мене, навіть якщо вона дуже цього захоче. Бо якщо вона це зробить, то нам доведеться розлучитися назавжди.

Принцеса пообіцяла зробити так, як він хотів. Вона взяла свого другого сина за руку і увійшла в замок зі срібним дахом. Там вона зустріла свою зовицю і розповіла їй, що сталося. Наостанок вона передала вітання принца Хатта.

Королева обійняла її і пообіцяла бути хлопчикові як мати. Принцеса поцілувала свого другого сина на прощання, і зібралася вже йти. Тоді королева захотіла піти з нею, щоб зустрітися зі своїм братом.

– Люба зовице, – благала принцеса, – не роби цього. Якщо ти підеш зі мною, ми з принцем більше ніколи не побачимося.

Королева, звичайно ж, не хотіла поглиблювати нещастя. Тому вона попрощалася з принцесою і побажала їй та її чоловіку удачі в подорожі.

Коли принцеса вийшла із замку, вона продовжила мандрівку. Вона вела свого сліпого чоловіка за руку і несла маленьку дівчинку на руках. Невдовзі вони втретє увійшли до великого безлюдного лісу. Він був такий великий, що принцеса не бачила йому кінця. Але через ліс пролягала зелена стежка, і вона пішла нею.

Коли вони вже пройшли доволі далеко, принц Хатт запитав:

– Дорога дружино, ти щось бачиш?

– Ні, – відповіла принцеса, – я бачу тільки ліс і зелені дерева.

І так вони пішли знову, і йшли дуже довго.

– Дорога моя дружино, ти бачиш щось? – спитав принц.

– Ні, – відповіла принцеса, – я не бачу нічого, крім великого зеленого лісу.

І так пішли вони далі дуже далеко.

– Люба моя дружино, – втретє промовив принц. – Невже ти досі нічого не бачиш?

– Так, – відповіла принцеса. – Я бачу там великий будинок. А дах блищить жовтим, наче золото.

– Нарешті, – сказав принц. – Тепер ми наближаємося до замку моєї третьої сестри. Зараз піди до неї і передай мої вітання. Ти повинна попросити, щоб вона попіклувалася про нашу маленьку дівчинку і виховувала її, поки ти не повернешся. Мені не можна заходити в замок, а їй не можна виходити до мене, навіть якщо вона дуже цього захоче. Бо якщо вона це зробить, то нам доведеться розлучитися назавжди.

Принцеса пообіцяла зробити так, як він хотів. Вона взяла свою маленьку дівчинку на руки і увійшла в замок із золотим дахом. Там вона зустріла свою зовицю і розповіла їй, що сталося. Наостанок вона передала вітання принца Хатта.

Королева обійняла її і пообіцяла бути дівчинці як мати. Принцеса поцілувала маленьку донечку на прощання. Тепер вона залишила усіх своїх дітей, і їй здавалося, що її серце хоче розірватися. Вийшовши із замку, вона йшла, наче уві сні, нічого не чула і не бачила. Зовиця пішла за нею, але принцеса цього не помітила і не зупинила її. Вона просто плакала.

І коли вони підійшли до сліпого принца, який сидів там один і чекав, сестра підбігла до нього, обійняла і гірко схлипнула. Коли принц зрозумів, хто це, він зблід.

– Дорога моя дружино, – сказав він. – Ти мала би цьому запобігти. Тепер ми ніколи більше не побачимося знову.

Принцеса теж зблідла і стала перед ним на коліна. Але в ту ж мить з неба зійшла хмара, і принц Хатт зник у повітрі, наче птах, що летить.

Ольга Пілюгіна.
Гобелен «Золоті роси», вовна, ручне ткацтво

Olha Pilyhina.
Gobeläng «Gyllene dagg», ull, handvävning

---

Kapitel 3. Skilsmässan

Kersti Strömblad läser texten

När de hade gått över den gröna ängen, kom de in i en stor, öde skog. Den var så stor att prinsessan inte kunde se något slut på den. Men tvärs igenom skogen gick en grön stig, och den följde hon. När de hade gått både länge och väl, frågade prins Hatt:

– Kära min hustru, ser du någonting?

– Nej, svarade prinsessan, jag ser bara skog och gröna träd.

Så gick de igen, både länge och väl.

– Kära min hustru, ser du någonting? frågade prinsen.

– Nej, svarade prinsessan, jag ser ingenting annat än den stora, gröna skogen.

– Så gick de igen, både länge och väl.

– Kära min hustru, sade prinsen för tredje gången. Ser du verkligen ingenting ännu?

– Jo, svarade prinsessan. Jag ser ett stort hus skymta därborta. Och taket blänker rött som om det var av koppar.

– Äntligen, sade prinsen. Då är vi framme vid min äldsta systers slott. Nu ska du gå in och hälsa från mej. Du ska be att hon tar vård om vår äldste son och uppfostrar honom, tills du kommer tillbaka. Själv får jag inte komma in i slottet, och hon får inte heller komma ut till mej, även om hon aldrig så gärna vill. För om hon gör det, så måste vi skiljas för alltid.

Prinsessan lovade att göra som han ville. Hon tog sin äldste son vid handen och gick in i slottet med koppartaket. Där mötte hon sin svägerska och talade om för henne vad som hade hänt. Till sist framförde hon prins Hatts hälsning.

Drottningen slog armarna om hennes hals och lovade att vara som en mor för gossen. Prinsessan kysste sin äldste son till avsked, och sedan tänkte hon gå. Då ville drottningen följa med för att få träffa sin bror.

– Kära svägerska, gör inte det, bad prinsessan. Om du följer med ut, får prinsen och jag aldrig mötas mer.

Drottningen ville inte göra olyckan värre. Hon tog därför avsked av prinsessan och önskade henne och hennes man lycka på färden.

När prinsessan kom ut från slottet, började hon vandra på nytt. Hon ledde sin blinde man vid ena handen och sin andre son vid den andra. Prinsen bar den lilla flickan på armen. Snart kom de för andra gången in i en stor öde skog. Den var så stor att prinsessan inte kunde se något slut på den. Men tvärs igenom skogen gick en grön stig, och den följde hon.

När de hade gått både länge och väl, frågade prins Hatt:

– Kära min hustru, ser du någonting?

– Nej, svarade prinsessan. Jag ser bara skog och gröna träd.

Och så gick de igen, både länge och väl.

– Kära min hustru, ser du någonting? frågade prinsen.

– Nej, svarade prinsessan, jag ser ingenting annat än den stora, gröna skogen.

Och så gick de igen, både länge och väl.

– Kära min hustru, sade prinsen för tredje gången. Ser du verkligen ingenting ännu?

– Jo, svarade prinsessan. Jag ser ett stort hus skymta därborta. Och taket blänker vitt som om det var av silver.

– Äntligen, sade prinsen. Då är vi framme vid min andra systers slott. Nu ska du gå in och hälsa från mej. Du ska be att hon tar vård om vår andre son och uppfostrar honom, tills du kommer tillbaka. Själv får jag inte komma in i slottet, och hon får inte heller komma ut till mej, även om hon aldrig så gärna vill. För om hon gör det, så måste vi skiljas för alltid.

Prinsessan lovade att göra som han ville. Hon tog sin andre son vid handen och gick in i slottet med silvertaket. Där mötte hon sin svägerska och talade om för henne vad som hade hänt. Till sist framförde hon prins Hatts hälsning.

Drottningen slog armarna om hennes hals och lovade vara som en mor för gossen. Prinsessan kysste sin andre son till avsked, och sedan tänkte hon gå. Då ville drottningen följa med för att få träffa sin bror.

– Kära svägerska, bad prinsessan, gör inte det. Om du följer med ut, får prinsen och jag aldrig mötas mer.

Drottningen ville visst inte göra olyckan värre. Hon tog därför avsked av prinsessan och önskade henne och hennes man lycka på färden.

När prinsessan kom ut från slottet, började hon vandra på nytt. Hon ledde sin blinde man vid handen och bar den lilla flickan på armen. Snart kom de för tredje gången in i en stor, öde skog. Den var så stor att prinsessan inte kunde se något slut på den. Men tvärs igenom skogen gick en grön stig, och den följde hon.

När de hade gått både länge och väl, frågade prins Hatt:

– Kära min hustru, ser du någonting?

– Nej, svarade prinsessan, jag ser bara skog och gröna träd. Och så gick de igen, både länge och väl.

– Kära min hustru, ser du någonting? frågade prinsen.

– Nej, svarade prinsessan, jag ser ingenting annat än den stora gröna skogen.

Och så gick de igen, både länge och väl.

– Kära min hustru, sade prinsen för tredje gången. Ser du verkligen ingenting ännu?

– Jo, svarade prinsessan. Jag ser ett stort hus skymta därborta. Och taket blänker gult som om det var av guld.

– Äntligen, sade prinsen. Då är vi framme vid min tredje systers slott. Nu ska du gå in och hälsa från mej. Du ska be att hon tar vård om vår lilla flicka och uppfostrar henne, tills du kommer tillbaka. Själv får jag inte komma in i slottet, och hon får inte heller komma ut till mej, även om hon aldrig så gärna vill. För om hon gör det, så måste vi skiljas för alltid.

Prinsessan lovade att göra som han ville. Hon tog sin lilla flicka på armen och gick in i slottet med guldtaket. Där mötte hon sin svägerska och talade om för henne vad som hade hänt. Till sist framförde hon prins Hatts hälsning.

Drottningen slog armarna om hennes hals och lovade vara som en mor för flickan. Prinsessan kysste den lilla dottern till avsked. Nu hade hon lämnat ifrån sig alla sina barn, och det kändes som om hennes hjärta ville brista. När hon gick ut från slottet, gick hon som i dvala och varken hörde eller såg. Hennes svägerska följde henne, men prinsessan märkte det inte och hejdade henne inte. Hon bara grät.

Och när de kom fram till den blinde prinsen, som satt därute ensam och väntade, sprang systern fram till honom och slog armarna om hans hals och snyftade bitterligen. När prinsen förstod vem det var, bleknade han.

– Kära min hustru, sade han. Detta borde du ha förhindrat. – Nu ser vi varandra aldrig mer.

Prinsessan bleknade, hon med, och föll på knä för honom. Men i samma stund kom en sky ner från himmelen, och prins Hatt försvann i luften som en fågel flyger.

---

Översättningen till ukrainska:
Anna Lebid
Viktoriia Khalamendyk.

Текст українською:
Анна Лебідь
Вікторія Халамендик.

За виданням:
PRINS HATT UNDER JORDEN. Kapitel 3: Skilsmässan // SVENSKA FOLKSAGOR. Berättade av Fridtjuv Berg // Tryckcentralen, Örebro 1970. – Andra upplagan. – 370 sidor. – S. 303-370. – S. 326-331.

---