Священний дар пісенного фестивалю (Інуїтська) (УКР)

У великих арктичних просторах, де не видно жодного зеленого листочка настільки далеко, наскільки сягає око, щоб прожити, займалися люди в давнину полюванням на морських тварин, риболовлею та полюванням на тюленів, а також зайців, лосів та північних оленів, які водилися у великих хвойних лісах і на рівнині.

Це був час, коли люди не мали причини для радості. Порожньо й безлюдно було, коли погляд блукав по рівнині. Кожен день тягнувся, один схожий на інший. Це була робота, їжа і сон, робота, їжа і сон. Вечорами засинали вони, виснажені після денної праці, щоб наступного ранку прокинутися для того ж самого знову. Уми людей захопила одноманітність.

У цей час жили колись батько, мати та троє їхніх синів, зовсім недалеко від моря. Маленька родина не мала сусідів, велика відстань була від одного місця проживання до іншого, і багато місяців встигали промандрувати по небосхилу, а вони не бачили жодної живої душі.

Ця маленька родина з трьома синами важко працювала. Брати були сильні й здорові й хотіли бути великими мисливцями, як їхній батько. Крім того, що вони ходили на полювання та спостерігали за тим, що робить їхній батько, вони щодня виконували всі види фізичних вправ, які робили їх сильними та витривалими тілом і душею. Батьки пишалися ними і раділи, бо сини будуть піклуватися про них, коли вони постаріють і вже не зможуть забезпечувати себе.

Одного разу старший син вирушив на полювання. Минув день, і коли настали сутінки, родина чекала його додому. Але він не прийшов. Минали дні, минали ночі, але старший син не повертався. Вони глибоко оплакували його. Але час невблаганно минав, а він не повертався додому.

Одного дня подався середній син на полювання. Коли настав вечір, він не повернувся. Минали дні і ночі, але він зник. Хвилі жалоби накрили маленьке селище біля моря, тепер у них залишився лише один син. Вони тривожно стерегли його, його звали Теріяк. Тепер він був таким дорослим, що міг полювати сам. Теріяку найбільше подобалося полювати на північних оленів, тоді як батько залюбки полював на морських тварин. Через те, що мисливці не можуть жити в тривозі все життя, невдовзі сталося так, що Теріяку дозволилося йти, куди він хотів, углиб землі, поки батько веслував у морі на своєму каяку.

Одного дня відправився Теріяк далеко вглиб земель, щоб пополювати на диких оленів. Він забрів у ліс і незабаром побачив просвіт. Там він трохи відпочив. Раптом високо в повітрі він побачив великого орла, який кружляв над ним великими колами. Він наближувався. Теріяк схопив стрілу і поклав її на лук. Але не встиг він вистрілити, як могутній орел приземлився прямо перед ним на камінь. Він випростався і одним рухом відкинув каптур зі свого обличчя і перетворився в людину. І Людина-Орел сказав.

«Це я вбив твоїх двох братів. Я вб’ю тебе, якщо ти мені не пообіцяєш одну річ».

«Що ти хочеш?» – відповів Теріак.

«Ти пообіцяєш мені влаштовувати пісенні святкування, коли повернешся додому. Хочеш чи ні?»

Людина-Орел говорив голосом, що йшов із самої гори, з великих рівнин, з крижаних вітрів блакитного неба.

«Я із задоволенням! Але я не розумію про що ти говориш. Що за пісня? І що за свято?»

«Хочеш чи ні?»

«Я із задоволенням, але я не знаю що це»

Знову Людина-Орел взяв слово.

«Якщо ти підеш зі мною, моя мама зможе навчити тебе всьому, чого ти не розумієш. Твої два брати відмовилися від пісенного святкового дару. Через це вони померли. Ти можеш піти разом зі мною і навчитися слухати слова та складати їх у пісню. Ти навчишся співати пісень і грати на бубнах. І ти навчишся знаходити джерело, яке дозволить твоєму тілу танцювати від радості. Вивчивши все це, ти можеш повернутися додому до свого місця проживання знову. Хочеш чи не хочеш?»

«Я хочу! – сказав Теріак. – Я йду з тобою».

Отже, вони почали йти. Орел уже не був птахом, а великою та могутньою людиною, одягненою в блискуче пір’я орла. Вони йшли, йшли і йшли довго. Вгору та вниз, через яри та долини, через великі рівнини, поки вони не побачили велику гору вдалині. Вони йшли до гори, і одного дня вони стали біля її підніжжя і подивилися вгору.

«Високо на вершині цієї гори знаходиться наш дім», – сказав молодий Орел-Людина.

Вони почали підніматися вгору, по горі, і скоро перед ними відкрився вид на рівнини, де люди зазвичай полюють на північних оленів. Коли вони наблизилися до вершини, раптом почувся стукіт, який дедалі посилювався, чим ближче вони наближалися до вершини. Це звучало як потужні удари молота, і звук був таким сильним, що він шипів і ревів у вухах Теріяка.

«Ти щось чуєш?» – запитав Людина-Орел.

«Так, я чую дивні звуки, які оглушають. Я ніколи раніше не чув нічого подібного!»

«Це серце моєї матері б'ється», – відповів Людина-Орел.

Тепер вони нарешті дійшли до будинку орла, який був побудований прямо на найвищій вершині гори.

«Зачекай тут, поки я повернуся. Я маю підготувати свою маму», – сказав Людина-Орел і пішов.

За мить він повернувся й забрав Теріака. Вони зайшли у велику кімнату, побудовану так само, як людські житла, і всередині на ліжку сиділа зовсім самотня матір орла. Вона була стара, немічна і виглядала засмученою. Тепер син взяв слово і сказав:

«Ось чоловік, який пообіцяв влаштувати співочу вечірку, коли прийде додому. Але він каже, що люди не розуміють, як складати слова пісні разом. Вони також не розуміють, як бити в барабан і танцювати від радості і задоволення. Мамо, люди не знають як святкувати вечірки, і тепер цей молодий чоловік прийшов сюди на гору вчитися!»

Ці слова мали могутній життєдайний вплив на стару кволу Матір-Орлицю. Її втомлені очі раптом засяяли, і вона сказала:

«Спочатку ви повинні збудувати будинок для святкування, де зможе збиратися багато людей».

Двоє молодих людей почали будувати будинок для вечірок під назвою Qagsse, більший і красивіший за звичайні будинки. І коли вони закінчили з цим, Мати-Орлиця навчила їх натягувати міхури та оленячі шкури на барабан і бити по ньому в такт великого Всесвіту. Вона навчила їх складати слова в пісні і об’єднувати ноти в мелодії. Мати-Орлиця вивела їх назовні і навчила прикладати вухо до землі й слухати, слухати глибоку пісню землі в усьому живому.

Вона навчила їх слідувати за брижчанням, дзюрчанням, дзюркотливим танком струмків і порогів і вловлювати мелодії та розповіді, які там живуть. Вона навчила їх слухати свист вітру над горами та в кронах дерев, який ніс із собою дивні слова та нове з далеких земель. Вона навчила їх вдивлятися в палаюче світло вогню і таємничу суть теплого сяйва і дозволити всьому цьому влитися в пісні, танці, історії. І Мати-Орлиця навчила їх наповнювати свої тіла і розум з джерела творіння, щоб рухи і танок лилися крізь них у вільному задоволенні й радості. Наостанок навчила вона їх танцювати під пісні. Коли Теріак навчився всьому цьому, вона сказала:

«Перед кожним святом повинні ви зібрати багато м’яса, а потім зібрати багато людей. Ви повинні це зробити, коли ви побудуєте свій будинок для свята і складете свої пісні. Бо коли люди збираються на гостину, потрібно багато їжі!»

«Але ми не знаємо інших людей, крім нас», – сказав Теріак.

«Люди самотні, тому що вони ще не прийняли подарунок пісенного свята», – сказала Мати-Орлиця. «Готуйся зараз так, як я сказала. Коли все буде закінчено, виходь і шукай людей. Ти зустрінеш їх в парах. Запроси їх у Qagsse, будинок святкування! І так ви будете святкувати і проводити пісенний фестиваль!»

Так сказала стара Мати-Орлиця, і коли вона ретельно закарбувала у Теріаку все, що він мав зробити, сказала вона на завершення:

«Навіть якщо я орлиця і я стара, але все ще я маю ті ж приводи для радості, що й інші жінки. Подарунок вимагає взаємності, і це цілком достатньо, що ти даси мені нитку (cухожилля) на прощання. Незначним буде цей подарунок, але все одно він принесе мені радість»

Теріак спочатку засмутився, бо звідки йому взяти ту нитку так далеко від його житла? Але потім йому прийшла думка, що він скріпив наконечники своїх стріл ниткою із сухожилля. А тепер він розмотав цю нитку і віддав її Орлиці. Таким незначним був його зворотній подарунок за все, що він отримав.

Він попрощався з Матір’ю-Орлицею, і молодий Людина-Орел виступив вперед. Він натягнув своє блискуче хутро орла й попросив Теріака залізти на його спину й охопити руками його шию. Тоді орел злетів понад горою. Навкруги було чутно гучний звук, і Теріак подумав, що з ним покінчено. Але це тривало тільки одну мить, а потім знову стояли вони на тому місці в лісі, де він вперше зустрів Людину-Орла. Тепер вони сердечно попрощалися один з одним, вони стали друзями. А потім розлучилися.

Але Теріак поспішав додому до свого житла та своїх батьків, і зустріч була чудовою та дорогою, коли вони побачили свого молодшого сина. Тож Теріак розповів матері й батькові все, що пережив. І закінчив свою розповідь словами:

«Люди самотні і живуть без радості в житті, бо не розуміють, як святкувати пісенні свята. Зараз орли дали мені святий дар святкування, і я пообіцяв, що всі люди розділять цей дар».

Батько й мати здивовано слухали слова сина. Вони похитали головами, їм було важко це зрозуміти. Бо той, хто ніколи не відчував, як закипає кров і б'ється серце, б’ється в піднесенні й радості, не може своїми вузькими думками осягнути дар орла.

Але старі не наважувалися йому заперечити, бо орли вже забрали двох їхніх синів, і вони розуміли, що якщо вони хочуть, щоб Теріак був з ними, то треба дотримуватися настанови Матері-Орлиці. І тому вони зробили все, чого вимагали орли. Вони побудували будинок для святкування, що був подібний до орлиного, і наповнили його м’ясом морських тварин і диких північних оленів.

Ілюстрація Ганни Гайдай та її донечки Настюші.
Illustration av Ganna Gaidai och hennes dotter Nastyusha.

Батько, мати і син зв’язали між собою щасливі слова, описали дорогі та сильні спогади, які передалися в мелодії. Вони зробили собі барабани, галасливі бубни з круглих дерев’яних каркасів з натягнутими оленячими шкурами, і під бій барабанів дозволили вони своїм рукам і ногам рухатися слідом за піснями в диких стрибках і невпинних поворотах тіла. І їм стало тепло і в тілі, і в думках, вони почали зовсім по-новому відчувати і бачити все навколо. Велику частину вечора вони сиділи, жартували та усміхалися, сповнені сміху та розповідей, коли раніше вони нудьгували й хропіли цілими довгими вечорами.

Як тільки всі приготування були завершені, Теріак пішов запросити людей на вечірку, яка мала відбутися в будинку свята. На свій превеликий подив, тепер він виявив, що вони вже не самотні, як завжди були раніше. Радісні люди отримують компанію. І раптом скрізь зустрічав він людей, але тільки в парах, рідкісних поодиноких людей. Дехто був одягнений в хутро вовка, інші в хутро росомахи, інші знову в хутро росомахи, рудої лисиці, чорнобурки, червоної лисиці, так, вони були одягнені в хутро різних тварин. Теріак запросив їх в новий родинний будинок свята, і всі вони слідували за ним з радістю.

А потім відсвяткували співочу вечірку. Кожен демонстрував свої власні пісні. І вони добре їли, і співали, і шуміли, люди були безтурботні й сповнені сміху, такими, як ніколи раніше. Люди обмінювалися м’ясними подарунками, заводили дружбу і були навіть ті, хто дарували одне одному дороге хутро. Минала ніч, і тільки тоді, коли промені ранішнього сонця осяяли святковий будинок, гості почали розходитися.

Але коли вони проштовхувалися у двері, падали усі вони на руки й тікали на чотирьох ногах. Тепер вони вже не були людьми, а перетворилися на вовків, росомах, рисей, сріблястих лисиць, чорнобурок, так, на всіх лісових тварин. Це були гості, яких прислала стара орлиця, щоб батько, син і мати мали запрошених на бенкеті. І такою величною була сила пісенного фестивалю, що навіть тварини стали людьми. А тварини, які завжди мають вдвічі легшу вдачу, стали першими гостями людей у святковому будинку.

Через деякий час Теріак знову вийшов на полювання і опинився в тому самому місці в лісі, де зустрів Людину-Орла. У блакиті він побачив величезного орла, який кружляв, і незабаром приземлився перед ним. Орел скинув каптур і став людиною в орлиному хутрі.

«Мати-Орлиця хоче, щоб ти прийшов до неї. Вона хоче тебе знову побачити і подякувати людині, яка провела перший людський пісенний фестиваль!»

І ось вони рушили. Цього разу вони полетіли, і незабаром знову стояли на вершині великої гори. І там був дім матері Орла. Але вони так і не встигли зайти всередину, бо вийшла сама Мати-Орлиця. Вона сяяла від радості. І подивіться! Мати-Орлиця вже не була старою, слабкою та кволою. Вона була гарна. Вона знову стала молодою! А пір’я Матері-Орлиці сяяло силою й життям, в її очах сяяли зірки, і вона щиро посміхалася.

Бо так воно і є, коли люди співають, і танцюють, і розповідають, радіють і славлять життя, тоді серце Матері-Орлиці оновлюється. І це – серце землі.

 

Переклад українською здійснено групою українок (курси вивчення шведської мови ABF):
Наталія Твердівська (куратор)
Марина Розен
Анна Лебідь
Ольга Бихаленко
Вікторія Халамендик.

За виданням:
Sångfestens heliga gåva // GYLLENE FÅGEL. Sagor för vuxna och barn av Inger Lise Oelrich. // Första utgåvan: Förlag Storytelling for Life 2012. // Andra utgåvan: BOD Sverige 2021 / ISBN 9789180070782 / 148 sidor. – S. 125-132.

Sångfestens heliga gåva – інуїтська традиція, записана
Кнудом Расмуссеном у «Sangfestens Gave», Gyldendal 1929.

Примітка перекладачів:

Жителі Арктики називають себе інуїтами, що означає «люди» 

---

---

Sångfestens heliga gåva (Inuit)

Hans Lindmark läser texten på svenska

Uppe i de stora arktiska vidderna där inte ett grönt blad syns så långt ögat når, livnärde sig människorna i gamla tider på havsdjur, fisk och säl och på hare, älg och ren som fanns i de stora barrskogarna och ute på slätterna. Det var en tid då människorna inga glädjeämnen hade. Tomt och öde var det när blicken vandrade ut över slätten. Varje dag släpade sig fram, den ena lik den andra. Det var arbete, mat och sömn, arbete, mat och sömn. På kvällarna somnade de utmattade efter dagens slit, bara för att vakna nästa morgon till samma sak igen. Människornas sinnen förtärdes av enformighet.

I denna tid levde en gång en far och en mor och deras tre söner, alldeles nära havet. Den lilla familjen hade inga grannar, det var långa avstånd från en boplats till en annan, och många månar hann vandra över himmelfästet utan att de såg en endaste levande själ.

Den lilla familjen med de tre sönerna arbetade hård. Bröderna var starka och friska och ville bli stora jägare liksom sin far. Fötutom att följa med på jakt och iaktta allt deras far gjorde, övade de sig varje dag med allehanda kroppsövningar som gjorde dem starka och uthålliga till kropp och själ. Föräldrarna var stolta över dem och njöda, för sönerna skulle ta hand om dem när de blev gamla och inte längre själva kunde skaffa föda.

En dag begav sig den äldsta sonen iväg för att jaga. Dagen gick och när skymningen kom, väntade familjen honom hem. Men han kom inte. Dagarna gick och nätterna likaså, men den äldsta sonen kom ej tillbaka. De sörjde honom djupt. Men obönhörligt gick tiden utan att han kom hem.

En dag drog den nästäldsta sonen ut för att jaga. När kvällningen kom, hade han inte återvänt. Dagarna gick och nätterna likaså, men han var och blev försvunnen. Sorgens vågor gick höga på den lilla boplatsen vid havet, nu hade de bara en endaste son kvar. De vaktade honom ängsligt, hans namn var Teriaq. Han var nu så stor att han själv kunde jaga. Teriaq tyckte mest om att jaga ren medan fadern helst jagade havsdjur. Och eftersom jägare inte kan leva i ängslan hela sitt liv blev det snart så att Teriaq fick gå vart han ville, inåt land medan fadern rodde ut till havs i sin kajak.

En dag begav sig Teriaq långs inåt land för att jaga vildren. Han vandrade in i skogarna och kom så småningom till en ljusning. Där vilade han sig ett ögonblick. Plötsligt såg han högt uppe i luften en stor örn som kretsade över honom i stora cirklar. Den kom närmare. Teriaq grep efter en pil och lade den till bågen. Men innan han hann skjuta, landade den mäktige örnen rakt framför honom på en sten. Den rätade upp sig och med en rörelse sköt den bort huvan från ansiktet och blev till en människa. Så talade Örnmänniskan till Teriaq.

«Det är jag som har dödat dina två bröder. Jag kommer att döda dig om inte du lovar mig en sak!»

«Vad vill du?» svarade Teriaq.

«Du skall lova mig att hålla Sångfesten när du kommer hem. Vill du eller vill du inte?»

Örnmänniskan talade med en röst som kom ur självaste fjället, ur de stora vidderna, ur den blåa himlens isiga vindar.

«Jag vill gärna!» sade Teriaq. «Men jag förstår inte vad du talar om. Vad är sång? Och vad är fest?»

«Vill du eller vill du inte?»

«Jag vill gärna, men jag vet inte vad det är»

Igen tog Örnmänniskan till orda.

«Om du följer med mig så kan min moder lära dig allt det du inte förstår. Dina två bröder försmådde sångens och festens gåva. Därför dog de. Du kan få följa med mig och lära dig att lyssna efter orden och hur du fogar samman dem till sång. Du skall lära dig att sjunga sångerna och spela på tamburinerna. Och du skall lära dig att finna källan som får din kropp att dansa av glädje. När du lärt dig allt detta får du fritt resa hem till din boplats igen. Vill du eller vill du inte?»

«Jag vill!» sade Teriaq. «Jag följer med»

Och så bröt de upp. Örnen var inte längre fågel utan en stor och kraftfull man klädd i strålande örnpäls. De gick och gick och gick länge. Uppför och nerför, genom klyftor och dalgångar, över de stora slätterna tills de såg ett stort fjäll i fjärran. De gick mot fjället och en dag stog de vid dess fot och såg upp.

«Högt uppe på toppen av detta fjäll ligger vårt hus», sade den unga Örnmannen.

De började klättra upp, uppför fjället och snart fick de utsikt över slätterna där människorna brukar jaga ren. När de närmade sig toppen hördes plötsligt ett bankande ljud som växte och växte i styrka ju närmare toppen de kom. Det lät som väldiga hammarslag och så starkt var ljudet, att det susade och brusade i öronen på Teriaq.

«Hör du något?» frågade Örnmannen.

«Ja, jag hör sällsamt, öronbedövande ljud. Jag har aldrig förut hört något liknande!»

«Det är min moders hjärta som slår», svarade Örnmannen.

Nu nådde de till slut fram till örnens hus, som var byggt helt uppe på fjällets högsta tinnar.

«Vänta här tills jag kommer tillbaka. Jag måste förbereda min moder», sade Örnmannen och gick in.

Ett ögonblick senare kom han tillbaka och hämtade Teriaq. De steg in i ett stort rum som var byggt på samma vis som människornas boningar och inne på en brits satt örnens moder helt allena. Hon var gammal och skröplig och såg bedrövad ut. Nu tog sonen till orda och sade:

«Här är en man som har lovat att hålla sångfest när han kommer hem. Men han säger att människorna inte förstår hur man sätter samman orden till en sång. Och inte heller förstår de hur man slår på trumma och dansar av glädje och fröjd. Moder, människorna vet inte hur man firar en fest och nu har den här unge mannen kommit hit upp för att lära sig det!»

Dessa ord hade en starkt livgivande effekt på den gamla skröpliga Örnmodern. Hennes trötta ögon lyste plötsligt upp och hon sade:

«Först måste ni bygga ett Festens Hus, där många människor kan samlas»

De två unga männen satte igång att bygga det festhus som kallas en Qagsse och som är större och vackrare än vanliga hus. Och när de blev färdiga med det, lärde Örnmoder dem hur man spänner urinblåsorna och renskinnen över trumman och slår på dem i takt med det stora Alltet. Hon lärde dem att sätta ihop orden till sång och att foga samman tonerna till melodier. Örnmoder tog med dem ut och lärde dem att sätta örat till marken och lyssna, lyssna efter jordens djupa sång i allt som lever.

Hon lärde dem att följa bäckens och forsens porlande, kluckande, brusande dans och fånga melodierna och bträttelserna som lever där. Hon lärde dem att lyssna till vindens susande över fjällen och i trädtopparna, som förde med sig främmande ord och nytt från fjärran trakter. Hon lärde dem att skåda in i eldens flammande sken och den varma glödens hemlighetsfulla inre och låta allt detta strömma in i sångerna, danserna, berättelserna. Och Örnmoder lärde dem att fylla sina kroppar och sinnen med skapelsens källa, så att rörelsen och dansen strömmade genom dem i frigjord fröjd och glädje. Och till sist lärde hon dem hur de skulle dansa till sångerna. När Teriaq hade lärt sig allt detta sade hon:

«Inför varje fest skall ni samla mycket kött och så skall ni samla ihop många människor. Detta skall ni göra när ni har byggt ert festhus och diktat era sånger. Ty när människorna samlas till fest behövs det mycket mat!»

«Men vi känner inga andra människor än oss själva», sade Teriaq.

«Människorna är ensamma för att de ännu inte har mottagit sångfestens gåva», sade Örnmoder. «Förbered er nu såsom jag har sagt. När allting är färdigt skall du gå ut och söka efter människor. Du kommer att möta dem två och två. Samla ihop många, bjud in dem till Qagsse, festhuset! Och så skall ni fira och hålla sångfest!»

Således talade den gamla Örnmodern och när hon noggrant inpräntat i Teriaq allt han skulle göra, sade hon till slut:

«Nog är jag en örn och gammal är jag, men ändock har jag samma glädjeämnen som andra kvinnor. En gåva kräver en gengäld och det är väl bara rimligt att du till avsked ger mig lite sentråd. Ringa blir den gengåvan, men den kommer ändå att skänka mig glädje»

Teriaq blev först olycklig, ty varifrån skulle han skaffa sentråd så här långt från sin boplats? Men så kom han att tänka på att han surrat fast sina pilspetsar med sentråd. Och nu vecklade han upp sentrådarna och gav dem till örnen. Så obetydlig var hans gengåva för allt han mottagit.

Han tog farväl av Örnmoder och nu steg den unge Örnmannen fram. Han drog på sig sin strålande örnpäls och bad Teriaq klättra upp på hans rygg och slå armarna om hans hals. Så kastade örnen sig ut över fjället. Det hördes ett starkt susande omkring dem och Teriaq trodde att det var ute med honom. Men det varade endast ett ögonblick och så stod de igen på den plats i skogen där han första gången mött Örnmannen. De tog nu hjärtligt farväl av varandra, de hade blivit vänner. Och så skildes de.

Men Teriaq skyndade sig hem till boplatsen och sina föräldrar och stort och kärt var återseendet, när de fick se sin yngsta son. Så berättade Teriaq allt han hade upplevt för modern och fadern. Och han avslutade sin berättelse med orden:

«Människorna är ensamma och de lever utan livsglädje för att de inte förstår att fira sångfest. Örnarna har nu givit mig festens heliga gåva och jag har lovat att alla människor skall få del av gåvan»

Fadern och modern lyssnade förundrat till sonens ord. De skakade på huvudet, detta var svårt för dem att förstå. För den som aldrig har känt hur blodet blir varmt och hjärtat bankar i upprymdhet och glädje, kan inte med sina klena tankar omfatta örnens gåva.

Men de gamla vågade inte säga emot honom, för örnarna hade redan tagit två av deras söner och de förstod att om de ville behålla Teriaq, så måste Örnmoders påbud följas. Och därför gjorde de allt som örnarna krävde. De byggde ett festhus som liknade örnarnas och det fylldes med kött av havsdjur och vildren.

Fadern, modern och sonen satte samman glada ord, skildrade kära och starka minnen som stämdes in i melodier. De gjorde sig trummor, bullrande tamburiner av runda träramar med upspända renskinn, och i takt med trumslagen lät de armar och ben följa sångerna i vilda hopp och hejdlösa vridningar av kroppen. Och de blev varma både i kropp och i tankar, de började känna och se allting omkring sig på ett helt nytt sätt. Och mången en kväll satt de och skämtade och log, fulla av skratt och berättelser där de tidigare uttråkat hade legat och snarkat hela långa aftonen.

Så snart alla förberedelserna var klara gick Teriaq ut för att bjuda in folk till festen som skulle hållas i Qagsse huset. Till sin stora förvåning upptäckte han nu att de inte längre var ensamma, så som de alltid varit förr i tiden. Glada människor får sällskap. Och plötsligt mötte han människor överallt, men bara två och två, sällsamma människor. Några var klädda i päls av varg, andra i järvpäls, andra igen i päls av lo, rödräv, silverräv, korsräv, ja de var klädda i päls av alla slags djur. Teriaq bjöd in dem till fast i familjens nya festhus och de följde med honom allesamman med glädje.

Och så firade de en sångfest. Var och en framförde sina enga sånger. Och de åt gott och sjöng och förde ett riktigt oväsen, människorna var sorglösa och fulla av skratt, på ett sätt som de aldrig någonsin varit förut. Man utväxlade köttgåvor, slöt vänskapsband och det fanns även de som skänkte varandra kostbara pälsar. Natten gick och det var först när morgonljusets strålar lyste in i festhuset som gästerna begav sig iväg.

Men i det de myllrade ut genom dörren, föll de alla framöver på händerna och sprang bort på fyra ben. Nu var de inte längre människor, men hade förvandlats till vargar, järvar, lokatter, silverrävar, korsrävar, ja till alla skogens djur. Det var gäster som den gamla örnen hade skickat för att fadern och sonen och modern inte skulle gå förgäves med sin inbjudan till fest. Så väldig är sångfestens kraft att till och med djur blir till människor. Och djuren, som alltid har half ett lättare sinnelag, blev människornas första gäster i ett festhus.

Någon tid därefter hände det sig at Teriaq var ute och jagade igen och befann sig på samma plats i skogen där han mött Örnmannen. Uppe i det blå såg han hur en väldig örn kretsade och snart hade den landat framför honom. Örnen sköt bort hättan och blev till en människa i örnpäls.

«Örnmoder vill att du kommer till henne. Hon vill återse dig och tacka mannen som hållit människornas första sångfest!»

Och så begav de sig iväg. Den här gången flög de och det tog inte lång tid förrän de åter igen stod högst uppe på tinnarna till det stora fjället. Och där var Örnmoders hus. Men de hann aldrig gå in för där kom nu Örnmoder själv. Hon strålade av glädje. Och se! Örnmoder var inte längre gammal, svag och skröplig. Hon var vacker. Hon hade blivit ung igen! Och Örnmoders fjädrar lyste av kraft och liv, stjärnor glittrade i hennes ögon och hon log med hela sig.

För det är nämligen så, att när människorna sjunger och dansar och berättar historier, glädjer sig och lovprisar livet, ja då förnyas Örnmoders hjärta. Och det är jordens hjärta.

Berättade av Inger Lise Oelrich

Översättningen till ukrainska utfördes av en grupp ukrainska kvinnor
(ABF svenska språkkurser):
Nataliia Tverdivska (kurator)
Maryna Rosen
Anna Lebid
Olha Bykhalenko
Viktoriia Khalamendyk.

Sångfestens heliga gåva – Inuit tradtion, nedtecknad
av Knud Rasmussen i «Sangfestens Gave», Gyldendal 1929.

---