Джек і його стара матуся жили в маленькій хатині біля моря. Джек був гарним хлопчиком, робив все, про що просила його матуся, але також він був спраглий до пригод. Щодня спускався він до пляжу, щоб шукати різні речі з затонулих кораблів, що прибилися з приливом: старі бляшанки, шматки дерев та бляшані каністри. Все це він тягнув додому, адже ніколи не знаєш, коли воно може тобі стати в пригоді! Він був справжнім мисливцем за пляжними уламками, як і його покійний тато.

Джек і його мама жили простим життям. Вони не мали багато, лише декілька качок, пару курей та звісно, кіз. Але вони були щасливі, бо дуже любили одне одного. У них завжди була їжа на столі.

Все це було до одного похмурого зимового дня в середині січня, до одного із тих днів, коли над морем довго лежить туман – такий густий, що ранкове сонячне проміння не може пробратися крізь нього. Зазвичай Джек прокидався рано, робив чашку гарячого чаю і подав його в ліжко своїй матусі. І сьогодні вранці він, як завжди, зайшов до мами з чашкою чаю. Але вона не хотіла чаю. Вона лежала, навіть трохи відвернулася від нього.

«Ні, Джек, я почуваюся не дуже добре сьогодні, я не маю сил встати».

Джек уважніше придивився до неї. Так, вона насправді виглядала трохи блідою і слабкою.

«Мамо, що з тобою, як ти? Ти не вип’єш свого ранкового чаю?».
«Ні, Джек, я не маю сил пити щось, я думаю, мене знудить, якщо я це зроблю. Мій хлопчику, я стара, а ти молодий. Я не житиму вічно, ти знаєш».
«Але мамо!» – сказав налякано Джек. «Ти не можеш просто так залишити мене. Ти ж не помреш?!»
«Так, мій час прийде також. Я це відчуваю»
«Але мамо! У мене нікого немає крім тебе! Що буде зі мною тоді?»
«Джек, Джек, ти молодий, ти скоро знайдеш собі молоду дівчину і одружишся і тоді побачиш, що все буде добре»
«Але мамо! Ти не можеш просто так мене залишити!»
«Я відчуваю, що Він йде, щоб забрати мене. Настав час для мене. Я бачила це у своїх снах. Ти знаєш, кого я маю на увазі: Смерть».

(Смерть в шотландській традіції - істота чоловічого роду, на відміну від української)

«Ні мамо, ні!» – крикнув Джек і взяв її руку. Вона була справді холодною.
«Я заощадила гроші для тебе і коли ти зустрінеш гарну дівчину, а потім одружишся, ви народите багато дітей. Це буде добре для тебе. А зараз дай мені трохи поспати, мені треба відпочити. Біжи, хлопчику!» І очі матері заплющилися. Вона виглядала дуже блідою...

Джек спустився до пляжу. Ранковий туман розвіювався, але повітря все ще було мутним і сірим. Раптом Джек побачив постать, яка йшла далеченько берегом. Це був високий чоловік у чорному плащі босоніж. У нього була довга скуйовджена борода, глибоко посаджені очі з темними колами навкруги і зуби, які стирчали врізнобіч. Через плече він ніс сяючу глянцеву косу.

«Доброго ранку, – сказав він. – Скажи мені, чи довго до наступної хати?»
«Ні, трохи вгору, там живу я з мамою».
«Як гарно! Саме її я хочу відвідати».
«Ні!» – скрикнув Джек. «Я знаю хто ти! Ти – Смерть!» Мати Джека розповіла йому, як виглядає Смерть, і цей старий виглядав точнісінько так, як і говорила мама.
«Ти не забереш мою маму!»
«Ну, Джек, – сказав чоловік, – час наближається для неї тепер слідувати зі мною…»
Але Джек кинувся вперед, схопив косу й розбив її об великий камінь. Смерть зовсім не виглядав щасливим зараз, насправді це була потворна гримаса.
«Залиш у спокої мою маму!», – крикнув Джек.
«Юначе, це не підлягає обговоренню, справу не закінчено...»

«Але з тобою покінчено!», – закричав Джек і кинувся на Смерть і почав його бити. Смерть не забере його маму! Джек бив Смерть дерев’яною корягою шмяк, шмяк, шмяк! Він ніби збожеволів, і дивним було те, що з кожним ударом Смерть ставав все меншим і меншим, і врешті-решт став як капустяний хробак. Потім Джек узяв Смерть між пальців, міцно стискаючи його. У той же час він озирався, шукаючи щось, щоб покласти туди Смерть. Він побачив лісовий горіх, що лежав у піску. Підняв його. Горіх мав невелику дірочку, і Джек заштовхав туди Смерть головою вперед і п’ятами назад, поки той не опинився всередині горіха. Так тримав він горіх і шукав щось, чим заткнути дірку. Він підняв шип шипшини і заткнув ним дірку. Тоді Джек щосили кинув лісовий горіх далеко-далеко у воду. І ось він лежав тепер, гойдаючись на хвилях усе далі й далі, поки повністю не зник у морі. Джек з полегшенням пішов додому задоволений.

Коли він зайшов до хати, мама з рожевими щічками та широкою посмішкою стояла біля печі і смажила млинці. Вона виглядала справді здоровою та щасливою. Джек сів і почав їсти, але скоро млинці закінчилися, а Джек був голодним хлопчиком.
«Піди і принеси декілька яєць», – сказала мама.

Джек вибіг до курника і незабаром повернувся з парою великих коричневих яєць. Мати взяла в нього яйця і спробувала розбити їх об миску. Але вони не розбивалися. Натомість продзвеніли вони так, наче були з металу. Вона спробувала знову, декілька разів, дедалі сильніше б’ючи яйця об миску.

«Я нічого не розумію! Джек, мабуть, щось не так з яйцями. Їх неможливо розбити!»
«Але мамо, ти хворіла, тому і не можеш розбити яйця!»

Джек взяв яйця й із брязкотом почав бити їх об край миски. Але єдине, що сталося, це те, що миска тріснула між його руками. Джек і його мама дивилися на яйця. Тоді вони вирячилися одне на одного.

«Щось дивне сьогодні з яйцями. Вони наче заговорені, – сказав Джек. – Я піду і принесу ще яєць».

Він вибіг і незабаром повернувся, цього разу зі здоровенними качиними яйцями. Але було те саме, яйця тріщали й тріщали, але не розбивалися навіть об велику залізну пательню.

«Це дійсно дуже дивно», – сказала мати і витерла піт з лоба.
«Але що ми будемо їсти, мамо? Я дуже голодний!»

Тоді стара послала Джека на город, щоб знайти щось і зварити овочевий суп. Незабаром він повернувся з цибулею, ріпою та картоплею. Мама Джека взяла цибулю, поклала її на кухонну дошку й почала різати. Але ні! Це не спрацювало! Ніж тільки відскочив від цибулі знову, наче він був зроблений з гуми. Стара важко провела гострим ножем по цибулині, але ні, вона не дала себе порізати!

«Я нічого не розумію, – сказала мама Джека. – Щось не так з моїми овочами. Був мороз вночі?»
Але ні, морозу не було. «Що ж ми будемо їсти?»
«Я знаю, – сказав Джек. – Ми маємо цього року багато півнів, які бігають по курнику. Що ми з ними всіма робитимемо? Я вийду і візьму одного, тоді зможемо ми їсти мамину смачну юшку з півня!»

Сказано – зроблено. Джек вибіг, по дорозі схопив сокиру, а потім побіг до курника полювати на півня. Нарешті він схопив одного і поклав його на рубанку, щоб обезголовити. Сокира просвистіла в повітрі і голова півня відлетіла прямо в повітря. Але в ту ж мить голова півня повернулася знову на шию і півень підвівся на одній нозі на рубаку й закричав: «Кукурікуу!»

Джекові очі округлилися, але він знову схопив півня, кинув його на рубанку і свішшшш! Знову сокира відділила голову півня від тулуба. Півняча голова відлетіла і одразу ж повернулася назад до шиї й знову прилипла до тіла. Півень підскочив і загорлав: «Кукурікуу!»

Джек схопив півня за ногу і знову, і знову махав сокирою в повітрі, і знову, і знову голова відлітала і поверталася! Нарешті Джек здався. Він взяв півня під пахву, повернувся до матері в хату і сказав:

«Мамо! Півень не хоче помирати!».

Мама теж всіляко намагалася його вбити, але це мало допомогло, півник не хотів помирати.

«Все це справді дуже дивно. Це як чаклунство. Тут щось коїться зовсім дивне, божевільне».

Але хлопець був голодний, і їжа мала приготуватись, тож стара пішла до однієї зі своїх схованок і витягла кілька монет.

«Послухай, ось тобі гроші, Джек. Збігай до м’ясника в село і купи собі здорову свинячу котлету».

До села було недалеко і було воно невеликим. Джек уже здалеку побачив натовп на площі. Люди виглядали стурбованими і збуджено розмовляли одне з одним. Посеред громади стояв м’ясник з таким червоним обличчям, як і кров на його фартуху. Товсті руки махали в повітрі.

«Тричі намагався я вбити бика сьогодні вранці і тричі він знову вставав. Останній раз, ну тоді він просто перестрибнув через паркан і зник у полі. Я не розумію, що відбувається. Це все просто божевілля. Тварини не хочуть помирати».

Джек підійшов до м’ясника.

«Чи можу я купити у вас свинячу котлету для моєї мами?»
«Чуєш, хлопче! У всьому магазині немає жодного шматка м’яса. Ти чув, що я сказав. Я намагався зарізати бика сьогодні вранці, але ні, ця тварина не хоче вмирати. І качки, кури і свині теж».

Наперед виступила стара жінка з кошиком на руці. «Я збирала яблука як зазвичай. Але почуйте і здивуйтеся, кожного разу, коли я клала яблуко в кошик, воно вискакувало і знову поверталося на гілку. Знову і знову збирала я яблука і вони стрибали знову на гілку. Цілий світ як зачарований!»

Всі мали схожі історії для розповіді і з сусіднього села надійшла звістка про дивні речі, які там відбувалися. Світ не був схожий на себе.
«Ай, ай, щось дуже дивне, все завмерло. Ніщо не хоче помирати», – сказав м’ясник і затрусив своєю великою головою.

Джек прокрався з натовпу і пішов додому. Він подумки міркував, що все це була його провина, адже він запхав Смерть в лісовий горіх. Коли він повернувся додому до своєї матері без свинячої котлети, вона, звісно поцікавилася, чому він не має її з собою. Джек розповів усе, що чув у селі, про бика, який воскрес знову після ножа м’ясника і про те, як яблука знову стрибнули на гілки.

«Мамо! У всьому світі немає нічого, що хотіло б померти, і це все моя провина».
«Що ти кажеш, мій хлопчику? Що ти маєш на увазі?»

І розповів він, як гуляв вранці по пляжу і зустрів Смерть, який прийшов за нею.

«І тоді я забрав його косу і розбив її на шматки, а потім я кинувся на Смерть і забив його. Шмяк! Шмяк! Шмяк! – прозвучало. І, мамо, можеш уявити, Смерть з кожним ударом зменшувався і зменшувався, поки не став як капустяний хробак. А потім я поклав його в лісовий горіх, заткнув отвір і викинув далеко в море. І там він зник. Мамо, я краще помру з голоду, ніж втрачу тебе!»
«Джек, Джек, мій хлопчику, так не можна робити!». Стара була дуже стривожена. «Ти зруйнував єдине, що забезпечує життя у всьому світі».
«Що ти маєш на увазі, забезпечує життя у всьому світі? Якби я не вбив Смерть і не запхав його в горіх, ти була б зараз мертва!»
«Джек, Джек! Якщо б я померла, усі інші мали би що їсти та жили, а світ продовжував би обертатися, як зазвичай. Тому що без смерті немає життя».
«Але мамо! Що мені робити? Що нам робити?»
«Тільки одне тут можна робити. Джек, ти справжній шукач скарбів, як і твій покійний батько. Ти повинен спуститися на берег, пошукати той лісовий горіх і звільнити Смерть».
«Але мамо! Він же прийде і забере тебе!»
«Якщо він це зробить, я піду щасливою і смиренною в наступне життя. А ти та інші, і світ будете жити далі. Тепер іди, Джек, пошукай того горіха, бо весь світ піде шкереберть, якщо там не буде Смерті».

І Джек спустився до берега і зробив так, як сказала його мама. Він шукав і шукав, вгорі і внизу, по всьому довгому пляжу ходив він і шукав, і шукав Смерть у лісовому горіху. Вода прибувала і знову відкочувалася у велике море. І так минув цілий день, і ціла ніч, і наступний день. Три дні і три ночі Джек ходив уздовж узбережжя і шукав. Він був голодний. Ніякої їжі, ніякого пиття, його живіт бурчав, а він ходив і шукав. Але як він не ходив і не шукав, горіха знайти не міг. Під кінець він був настільки втомлений і виснажений, що опустився на пісок без сил зовсім близько від їхньої хатинки й похмуро і гірко дивився перед собою.

«Що я зробив! Я зруйнував світ. Люди не розуміють, яким хорошим є Смерть, наскільки він важливий для світу і життя. Ох, як би мені хотілося, щоб я ніколи не забив Смерть і не засунув його в горіх!»

Цієї ж миті відчув він щось біля великого пальця своєї ноги. І коли подивився, то побачив маленький горіх. З колючкою, що стирчить! Джек не повірив своїм очам. Він взяв горіх і висмикнув колючку, і одразу звідти з’явилася голова з запалими очима і зубами, що стирчали врізнобіч. Заплутане волосся та борода, а тепер вийшла решта тіла і, наостанок, ступні. Зараз стояв він перед Джеком у весь свій зріст у чорному плащі, що тріпотів навколо його ніг. І він був великий, значно більший за Джека.

«Джек, ти задоволений всім?»
«Ні!»
«Так, ти маєш вірогідно багато чого навчитися. Тому що без мене не існує життя. До речі, де моя коса?»
«Я її полагодив! Ось!» Джек охоче протягнув йому косу. Смерть уважно роздивився її, спробував великим пальцем гострий край.
«Непогано, Джек, ти добре це зробив». Смерть поклав косу на плече, ніби хотів перевірити її, і приготувався йти.
«Я маю забрати кількох людей у селі. І одного дня я також приїду і заберу твою маму. Але оскільки ти повівся зі мною добре і звільнив мене, я трохи почекаю з цим».

І тоді Смерть розвернувся і пішов з пляжу. Не пройшло багато часу перед тим, як він став лише крихітною крапкою, а потім зник.
Джек побіг додому, випромінюючи щастя. І там на кухні стояла його дорога матуся, з рожевими щічками, і смажила млинці, і варила овочеву юшку, і пекла молодого півника, і все одночасно! І того вечора Джек і його мама смачно пообідали і відсвяткували, що все закінчилося щасливо і добре.

А мати Джека… Так, вона прожила понад сто років, і коли одного разу Смерть прийшов за нею, Джек зовсім не сумував, тому що тепер він знав, що без смерті немає життя.

Переклад українською здійснено групою українок (курси вивчення шведської мови ABF):
Наталія Твердівська (куратор)
Марина Розен
Анна Лебідь
Ольга Бихаленко
Вікторія Халамендик.

За виданням:
Jack och döden // GYLLENE FÅGEL. Sagor för vuxna och barn av Inger Lise Oelrich. // Första utgåvan: Förlag Storytelling for Life 2012. // Andra utgåvan: BOD Sverige 2021 / ISBN 9789180070782 / 148 sidor. – S. 31-40.

Jack och Döden (Skottland)

Jack och hans gamla mor bodde i en liten stuga vid havet. Han var en bra pojke som gjorde allt hans moder bad honom om, men han var också ivrig på äventyr. Varje dag gick han ner till stranden för att leta efter vrakgods som flutit iland med tidvattnet, gamla brukar, träbitar och blecktrummor. Alltihopa släpade han hem, man visste aldrig när de kunde komma till användning! Han var en riktig strandvaskare, som hans salig far före honom.
Jack och hans mor levde ett enkelt liv. De hade inte så myket, bara några ankor, ett par hönur och så getterna förstås. Men lyckliga var de, för de höll storligen av varandra och alltid fanns det mat på bordet.
Ända till en kulen vinterdag någon gång i mitten av januari, en av de där dagarna då dimman ligger och ruvar länge över havet och morgonsolen har svårt att tränga igenom. Jack brukade stiga tidigt upp varje morgon och göra i ordning en kopp rykande varmt te och bjuda det på sängen åt sin mor. Och denna morgon gick han som vanligt in till sin mor med tekoppen. Men hon ville inte ha den. Hon vände till och med lite ryggen åt honom där hon låg.
«Nää Jack, jag mår inte så bra idag, jag orkar nog inte stiga upp».
Jack tittade närmare på sin mor. Jo, hon såg faktiskt lite blek och slapp ut.
«Men vad är det mor, hur är det fatt med dig¬¬? Skall du inte ha ditt morgonte?».
«Nää Jack, jag orkar inte dricka något, jag tror jag spyr om jag gör det. Nää min pojke, jag är gammal och du är ung. Jag kommer nog inte att kunna fortsätta i all evighet, vet du».
«Men mor!», sade Jack förskräckt. «Du kan väl inte bara lämna mig sådär. Du skall väl inte dö!»
«Ja, min tid kommer också, vet du. Jag känner på mig det».
«Men mor! Jag har ju ingen annan än du! Vad skall det bli av mig då?»
«Jack, Jack, du är ung, du kommer snart att hitta dig en ung flicka och så gifter ni er och så skall du se att det kommer att gå bra alltihopa»
«Men mor! Du kan inte bara lämna mig sådär!»
«Jo, jag känner på mig att Han kommer och hämtar mig. Det är dags för mig. Jag har sett det i mina drömmar. Du vet vem jag menar: Döden».
«Nej mor, nej!» skrek Jack och tog hennes hand. Den var alldeles kall.
«Jag har sparat några slantar till dig och så kommer du att träffa en söt flicka och så gifter ni er och får en massa barn. Det kommer nog att gå bra för dig. Seså, låt mig få sova lite nu, jag behöver vila. Spring iväg, pojk!». Och moderns ögon slöt sig och hon såg väldigt blek ut där hon låg.
Jack gick ner till stranden. Morgondiset höll på att lätta, men fortfarande var luften grumlig och grå. Plötsligt fick Jack öga på en gestalt som kom gående längs stranden en bra bit bort. Det var en lång man med en svart kappa och bara fötter. Han hade långt trassligt skägg, insjunkna ögon i mörka hålor och utstickande tänder. Över axeln bar han en skinande blank lie.
«Godmorgon», sade han. «Säg mig, är det längt till nästa stuga?»
«Nej då, en bit uppåt, där bor jag med min mor».
«Vad bra! Det är just henne jag vill besöka».
«Nej!» ropade Jack. «Jag vet vem du är! Du är Döden!» Jacks mor hade nämligen berättat för Jack hur Döden såg ut och den här gubben stämde in till punkt och pricka.
«Du skall inte hämta min mor!»
«Jo Jack», sade Döden, «det börjar bli dags för henne nu att följa med mig...»
Men Jack rusade fram och snappade åt sig lien och slog sönder den mot en stor sten. Döden såg inte alls glad ut nu, faktiskt såg han riktigt ful ut i fjäset.
«Du låter bli min mor!» skrek Jack.
«Unge man, det här blir inte slutet på saken...»
«Men det är slut med dig!» ropade Jack och kastade sig över Döden och började slå honom. Döden skulle inte ta hans mor! Jack slog lös på Döden med en drivvedsklabb, smack, smack, smack! Han pucklade lös på honom och det märkliga var, att för varje slag blev Döden mindre och mindre och till slut var han inte större än en kålmask. Då tog Jack Döden mellan fingrarna och höll honom i ett stadigt grepp. Samtidigt såg han sig om efter något att lägga honom i. Han fick syn på en hasselnöt som låg i sanden. Den tog han upp. I nöten fanns ett litet maskhål och ner i hålet stoppade Jack Döden, med huvudet först och hälarna sist, tillshela han var inne i nöten. Så höll han för och letade efter något att plugga igen hålet med. Han tog upp en törnrostagg och täppte i hålet med den. Så slängde Jack med all sin kraft hasselnöten långt, långt ut i vattnet. Och där låg den nu och guppade på vågorna längre och längre bort tills den helt försvann ute till havs. Jack gick hem mycket nöjd och lättad.
När han klev in i stugan, stod hans mor med rosiga kinder och ett stor leende och steke pannkakor vid spisen. Hon såg riktigt frisk och glad ut. Jack satte sig ner och började äta, men snart nog tog pannkakorna slut och Jack var en hungrig pojk.
«Gå ut och hämta några ägg», sade hans mor.
Och Jack kvistade fort ut till hönsgården och kom snart tillbaka med ett par stora bruna ägg. Hans mor tog äggen från honom och knäckte dem mot skålen. Men de gick inte sönder. Istället klang det till som om de var gjutna av malm. Hon provade igen, flera gånger, hårdare och hårdare knäckte hon äggen mot skålen.
«Jag förstår ingenting! Jack, det måste vara något fel med äggen. Det går inte att knäcka dem!»
«Men mor, har du varit så sjuk att du inte ens kan knäcka ett ägg!»
Jack tog tag i äggen och knäckte dem med ett klanggg mot skålens kant. Men det enda som hände var att skålen sprack itu mellan händerna på honom. De stirrade på äggen. De stirrade på varandra.
«Det måste vara något lurt idag med äggen. Det är nästan som vore de förhäxade», sade Jack. «Jag går och hämtar några fler ägg».
Han sprang ut och snart var han tillbaka, den här gången med några rejäla ankägg. Men samma sak hände, de knäckte och knäckte äggen, även mot den stora järnstekpannan, men de ville inte gå sönder.
«Det har var verkligen besynnerligt», sade modern och torkade svetten ur pannan.
«Men vad skall vi äta, mor¬¬? Jack är vrålhungrig!»
Då skickade gumman ut Jack till grönsakslandet för att hämta något att koka grönsakssoppa på. Snart var han tillbaka med en purjolök och lite kålrötter och potatis. Jacks mor tog purjolöken, lade den på skärbrädan och började skära i den. Men icke! Det gick inte! Kniven bara studsade upp från purjolöken igen, som var den gjord av gummi. Gumman stretade och drog med den skarpa kniven över purjolöken, men nej, den ville inte låta sig skäras!
«Det här förstår jag inte alls», sade Jacks mor. «Det är något fel med mina grönsaker. Har det varit frost i natt?»
Men nej, det hade det inte varit. «Vad skall vi då äta?»
«Jag vet», sade Jack. «Vi har väldigt många tuppar som springer runt i hönsgården i år. Vad skall vi med alla dem? Jag går ut och hämtar en, så kan vi äta mors goda tuppsoppa!»
Sagt och gjort. Jack sprang ut och snappade åt sig yxan på vägen och så in i hönsgården för att jaga efter tuppen. Till sist fick han tag på en och lade den på huggkubben för att nacka den. Yxan ven genom luften och tuppens huvud for iväg, rakt ut i luften. Men i samma stund flög tuppens huvud tillbaka igen till nacken och tuppen reste sig på ett ben på huggkubben och skrek: «Kuckelikuu!»
Jack gjorde runda ögon men så grep han tag i tuppen igen, slängde ner den på huggkubben och Svischhh! Återigen ven yxan och skiljde tuppens huvud från kroppen. Iväg for tupphuvudet och genast flög det raka vägen tillbaka till halsen och satt fast igen med resten av kroppen. Tuppen hoppade upp och gol: «Kuckelikuu!»
Jag tog tag i tuppens ben och igen och igen ven yxan genom luften och igen och igen flög huvudet ut och tillbaka igen! Till slut gav Jack upp. Han tog tuppen under armen och gick tillbaks till sin mor i stugan och sade:
«Mor! Tuppen vill inte dö!»
Och mor, hon provade också på alla möjliga sätt att ta livet av den men lika mycket hjälpte det, tuppen ville inte dö.
«Det är verkligen mycket märkligt, det hela. Det här är ju som trolldom. Det är något som är helt på tok här»
Men pojken var hungrig och mat skulle det på bordet, så gumman gick bort till en av sina gömmor och drog fram några mynt.
«Se här får du en slant, Jack. Kila ner till slaktaren i byn och köp dig en rejäl fläskkotlett».
Det var inte långt till byn och stor var den inte heller. Jack såg redan på avstånd att en folkhop samlats på torget. De verkade upprörda och talade upphetsat med varandra. I mitten av församlingen stod slaktaren med rött ansikte som lyste i kapp med blodet på hans slaktarförlkäde. De tjocka armarna viftade i luften.
«Tre gånger försökte jag döda tjuren i morse och tre gånger reste den sig upp igen. Sista gången, ja då hoppade den bara över staketet och försvann ut över åkern. Jag fattar inte vad som är på gång. Det är bara tok med alltihopa. Djuren vill inte dö».
Jack gick fram till slaktaren.
«Skulle jag kunna få med mig en fläskkotlett till min mor?»
«Hördu pojk! Det finns inte en enda köttbit i hela butiken. Du hörde väl vad jag sade. Jag försökte slakta tjuren i morse, men nej, det djuret vill inte dö. Och inte ankorna, hönorna och grisarna heller».
En gumma steg fram med en korg på armen.
«Jag gick för att plocka äpplen som vanligt. Men hör och häpna, varje gång jag lade ner ett äpple i korgen så studsade det bara iväg igen och flög upp på grenen och satte sig där. Om och om igen plockade jag äpplena och de bara hoppade iväg och upp på grenen. Hela världen är som förhäxad».
Alla hade liknande saker att berätta och från grannbyn kom det but att märkliga ting pågick. Världen var inte sig själv lik.
«Aj, aj, något är halt på tok, allt har stannat upp. Ingenting verkar dö längre», sade slaktaren och skakade på sitt stora huvud.
Men Jack smög sig tyst därifrån och gick hemåt. Och han tänkte i sitt stilla sinne att alltihopa var hans fel, för han hade slängt bort Döden i en hasselnöt. När han kom hem till sin mor stod han där utan fläskkotlett och hon undrade förstås varförhan inte hade den med sig. Då berättade Jack allt han hört i byn, om hur tjuren bara reste sig upp igen efter slaktarens kniv och om hur äpplena hoppade tillbaks upp på grenarna igen.
«För mor! Det är ingenting som vill dö i hela världen och alltihopa är mitt fel».
«Vad säger du, min gosse? Vad menar du?»
Och så berättade han om hur han gått på stranden på morgonen och träffat på Döden som kommit för att hämta henne.
«Och så tog jag hans lie och bröt den i bitar och sedan så kastade jag mig över Döden och klobbade ner honom. Smack! Smack! Smack!, sade det. Och mor, kan du tänka dig, Döden blev bara mindre och mindre för varje slag tills han inte var större än en kålmask. Och sedan så stoppade jag honom i en hasselnöt och pluggade igen hålet och kastade bort Döden långt ut till havs. Och där försvann han. För mor, jag skulle hellre dö av svält än att förlora dig!»
«Jack, Jack, min pojke, så kan du inte göra!». Gumman hade blivit mycket förskräckt. «Du har förstört det endaste ena som håller hela världen vid liv».
«Vad menar du, håller världen vid liv? Om inte jag dödat Döden och stoppat ner honom i en nöt, så hade du varit död nu!»
«Jack, Jack! Om jag hade varit död, så hade alla andra kunnat äta och leva och världen hade fortsatt att snurra som den skall. För utan döden finns inget liv».
«Men mor! Vad skall jag göra? Vad skall vi göra?»
«Det finns bara en sak att göra. Jack, du är en äkta standvaskare, precis som din salig far. Du måste bege dig ned till stranden och leta efter den där hasselnöten och släppa ut Döden».
«Men mor! Då kommer han ju och hämtar dig!»
«Om han gör det, då går jag lycklig och fridfull in i nästa liv. Men du och resten av världen kommer att fortsätta leva. Gå nu Jack och leta efter den där nöten, för hela världen kommer att förgås om inte Döden finns».
Och Jack gick ner till stranden och gjorde som hans mor sade. Han letade och letade, upp och ner längs de långa stränderna gick han och sökte och sökte efter Döden i hasselnöten. Tidvattnet rullade in och rullade åter utåt igen, ut till det stora havet. Och så gick hela dagen och hela natten och nästa dag med. I tre dagar och tre nätter gick Jack av och an längs med stranden och letade, och han var hurgrig. Ingen mat, ingen dryck fick han och hans mage kurrade där han gick och spejade. Men hur han än gick och gick kunde han inte hitta nöten. Han var till slut så trött och slut, att han sjönk ned på sanden alldeles nära stugan och stirrade dystert framför sig.
«Vad har jag gjort! Jag har förstört världen. Folk fattar inte vilken god person Döden är, hur viktig han är för världen och livet. Åh, jag önskar att jag aldrig slagit ner Döden och stoppat honom i en nöt!»
I samma nu kände han något mot sin stortå. Och när han tittade ner såg han en liten hasselnöt. Med en tagg som stack ut! Jack trodde knappt sina ögon. Han tog upp nöten och drog ut taggen och strax stack ett huvud ut med insjunkna ögon och utstående tänder. Trassligt hår och skägg och nu kom resten av kroppen ut och sist, fötterna. Nu stod han framför Jack i hela sin längd med den svarta kappan fladdrande kring benen. Och han var stor, en hel del större än Jack var.
«Nå Jack, är du nöjd med alltihopa?»
«Nej! Det är jag inte!»
«Ja, du har sannerligen mycket att lära dig. För utan mig finns inget liv. Var har du förresten min lie?»
«Den har jag lagat åt dig! Här!»
Jack tog ivrigt fram lien och gav den till honom. Döden synade den noga, lät tummen glida över den slipade eggen.
«Inte dåligt, Jack, det här har du gjort bra». Döden lade lien på axeln som för att pröva den och gjorde sig redo att gå.
«Jag har lite folk att hämta i byn. Och en dag kommer jag också och hämtar din mor. Men eftersom du har behandlat mig väl och befriat mig så väntar jag lite med det».
Och så vände Döden sig om och gick bortåt stranden. Det tog inte lång tid förrän han bara var en liten prick och så, var han borta.
Jack sprang glädjestrålande hem. Och där i köket stod hans kära mor, med rosiga kinder och hon stekte pannkakor, kokade grönsakssoppa och stekte ungtupp, allt på en och samma gång! Och den kvällen åt Jack och hans mor en härlig måltid och firade att allt slutat lyckligt och väl. Och Jacks mor, ja hon blev över hundra år gammal och när Döden en dag kom och hämtade henne var Jack inte alls ledsen för han visste nu, att utan döden finns inget liv.